Після арабських революцій 2011 року панує божевілля. Несправджені надії, розділені суспільства, посилення прикордонного контролю і технологій стеження, розквіт авторитарних спокус – у Європі, на Ближньому Сході та в інших куточках світу. Арабські революції 2011 року позначають завершення тенденцій, пов’язаних із сучасними й універсальними традиціями емансипації, а також початок їхніх протилежностей. Тріщини у розмежуванні між Європою та її Сходом з’явилися відтоді, як стала очевидною східно-західна шизофренія. Є численні приклади: у 1930-х і 40-х роках, поки Європа потерпала від фашизму і націонал-соціалізму в Німеччині, біженці з Європи шукали прихисток у країнах Сходу: в Марокко, Сирії, Єгипті, Ірані, Туреччині. Єгипетські сюрреалісти в 1939 році проголосили, що «Схід став на захист західної культури», і розпочали боротьбу проти «безмежної імперії стін» (Жорж Хенеїн).

Починаючи з 1987-1993 років, нове покоління митців, письменників, вчених та активістів у країнах східного Середземномор’я почало проголошувати нові ідеї щодо позиції індивіда в суспільстві, значення й практичного втілення громадянства та взаємин зі світом. Американське вторгнення в Ірак, наслідки деструктивної і неуспішної внутрішньої й зовнішньої колоніальної політики, а також численні протестні рухи в усьому арабському світі, як от перша палестинська інтифада чи страйки в туніському місті Ґафза і в єгипетському місті Ель-Махалла-ель-Кубра, похитнули місцеві канони, ауру націоналізму й ідентитаризму, і породили нові способи мирного спротиву запереченню прав, авторитарним політикам та ідеологіям, продовженню колоніальних традицій.

Цей рух, хай який він значущий чи незначущий у світлі нинішньої руйнації, досяг свого піку, але не завершився під час арабських революцій, – він досі триває. Він не обмежується арабським світом чи Близьким Сходом, але пов’язаний спільними ідеями, солідарностями й технологіями по різні боки територіальних, національних і мовних кордонів. Ця панельна дискусія, в межах якої виступатимуть науковці із Єгипту, Лівану та Сирії, буде присвячена історіям ідеологічних депортацій, продовженню колоніальних режимів на постколоніальних територіях, наративам про конфлікти, втечу і перетин кордонів, питанням божевілля, гендеру та суспільства, а також поняттям кризи, солідарності та емпатії безвідносно до кордону, що розділяє Європу і Схід.
Модератор: Жорж Халіль

«Александрія – Одеса: революційні стежки і зв’язки» (Рім Наґіб)

У роки після революції 1905 року деякі соціалісти й анархо-синдикалісти з Росії знайшли прихисток в Александрії, особливо моряки, які займалися організацією важливих страйків в Одеському порті. Вони продовжували організовувати протести і поширювати радикальні ідеї серед моряків на бортах російських суден, що проходили через Александрійський порт. Коли у 1907 році, а згодом знов у 1913-му, російський консул в Александрії заручився підтримкою британської колоніальної влади, щоб заарештувати революційних активістів з Росії і повернути їх на батьківщину, де на них чекатиме суд і ймовірна страта, в Александрії вибухнули протести. Протестувальники, серед яких були представники різних національностей та етнічних груп, намагалися запобігти екстрадиції і вимагали право на притулок для політичних біженців у колоніальному портовому місті, але британська влада наполягала, що колоніальні території не можуть бути притулком для політичних біженців, і екстрадицію все ж було здійснено.

Рім Наґіб розповість про російських революціонерів в Александрії, їхню репатріацію, а також міжетнічну солідарність, проявлену у спробах запобігти їхній екстрадиції. У цій історії привертає увагу рухлива природа радикальних ідей та активізму в Середземномор’ї та Чорноморському регіоні, а також транснаціональність і взаємність революційних впливів у роки перед революцією 1917 року. У цих подіях також можна простежити важливі свідчення того, як режим колоніального розмаїття сформував практики сучасної національної держави – як у Європі, так і в колоніях.

«Контактні зони, перетини кордонів, лінії розмежування: зображення біженця у графічних оповідях» (Раша Чатта)

Недавні і давніші хвилі міграційних «криз» були детально описані і задокументовані у різноманітних медіа – від сенсаційної журналістики до більш глибоких і різнобічних досліджень. Ця доповідь буде присвячена появі і розвитку менш відомого популярного субжанру – графічної оповіді про біженців, на прикладі якого Раша Чатта досліджує, як конфлікт, перетин кордону і пошук притулку зображуються у формі розповіді з перших вуст, часто у складний і проблематизований спосіб. У презентації йтиметься про те, як ці візуальні оповіді, що з’являються в контексті минулих та сучасних воєн і міграцій, вплітаються у нинішні дискусії про міграцію в Європі, та як форма цього конкретного субжанру сприяє проговоренню особистої позиції та унікального досвіду.

«Пацієнтки інституційної психіатрії: божевілля, гендер і суспільство в Лівані» (Ламія Моґні)

Ламія Моґні вивчає історію насильства і соціальні трансформації у Лівані крізь призму розвитку сучасної психіатрії та її владних практик. Вона розглядає історію однієї пацієнтки ліванської психіатричної лікарні, Ходи, яка поступила туди на початку 1950-х з діагнозом «німфоманія та шизофренія». Дослідниця пропонує три різних погляди на Ходу: один – на підставі її клінічної історії, інший – на основі її листів, і третій – у контексті історій інших пацієнток психіатричних установ Лівану. Ці три історії Ходи дають комплексне уявлення про культурний авторитет психіатрії в Лівані, її різноманітні реформи, а також регулювання сексуальності, родинних зв’язків і гендеру.

«Криза на кордоні: про емпатію та страх міграції» (Валід ель-Хурі)

Ця доповідь пропонує альтернативні прочитання поняття «кризи» в контексті емпатії, кордонів та нерівномірного розподілу багатства і ресурсів у капіталістичних системах. Що виявляє поняття «кризи», якщо розглядати його крізь призму так званої «міграційної кризи»? Чому «кризу» часто уявляють, виробляють, переживають і бояться під час і після масових повстань? Чи можна реабілітувати мову «кризи», чи вона засадничо згубна для будь-якого аналізу політичних і соціальних явищ?

Подія відбудеться англійською мовою.

Олівер Мархарт (1968 р.н.) – політичний теоретик і філософ. Наразі є професором політичної теорії у Віденському університеті. У 2001-2006 рр. був науковим асистентом в Інституті медіадосліджень при Базельському університеті. У 2006-2012 рр. працював професором на факультеті соціології в Університеті Люцерна. У 2012-2016 рр. був професором соціології у Дюссельдорфській академії мистецтв. У 2013 році працював старшим науковим співробітником в Міжнародному дослідницькому центрі культурних студій (IFK) у Відні. Автор книжок Post-foundational Political Thought: Political Difference in Nancy, Lefort, Badiou and Laclau (2007), Thinking Antagonism: Political Ontology after Laclau (2018), Conflictual Aesthetics: Artistic Activism and the Public Sphere (2019); зараз працює над книгою Post-foundational Theories of Democracy: Reclaiming Freedom, Equality, Solidarity.