ВИСТАВКА

Raqs Media Collective – арт-колектив, заснований у 1992 році Джибешем Баґчі, Монікою Нарулою та Шуддхабратою Сенґуптою. Слово «raqs» у деяких мовах позначає підвищений рівень свідомості внаслідок кружіння, обертання, перебування у стані вихрового руху. Raqs Media Collective використовують це слово на позначення «динамічного споглядання», бурхливої й енергійної взаємодії зі світом та часом. Колектив працює з різними формами і медіумами: створює художні роботи, влаштовує перформанси, пише тексти, курує виставки, займаючи позицію на перетині сучасного мистецтва, філософської думки та історичного дослідження. Учасники Raqs Media Collective живуть і працюють у Делі (Індія).

КРОВ ЗІРОК

13-хвилинний фільм «Кров зірок» запрошує глядачів шукати в метеоритах підказки щодо червоних плям на вістрі будь-якого гострого леза, яке врізається в плоть. Він пропонує поміркувати про зв’язок між існуванням заліза — втікача з зірок, що спочиває глибоко в недрах Землі, та венами теплокровних ссавців. Водночас він зауважує резонанси, що мандрують між видобуванням корисних копалин, мілітаризмом і мутаціями віддаленого ландшафту.

Tactical Tech – це міжнародна громадська організація, заснована в 2003 році, яка працює з громадянами та організаціями з метою дослідити і пом’якшити вплив технологій на суспільство. Її діяльність націлена на широку аудиторію і зумовлена запитом на освіту громадськості у питаннях приватності й автономії у цифровому світі. Її проекти «Скляна кімната» і «Набір для цифрового детоксу» за допомогою креативних і доступних форматів демістифікують технології і заохочують людей впроваджувати практичні і сталі зміни у своїх цифрових звичках. Tactical Tech також працюють із журналістами, громадськими організаціями та правозахисниками, допомагаючи їм виробляти більш безпечні, надійні та свідомі практики використання цифрових технологій. За допомогою проекту «Дані і політика» вони привертають увагу до того, як зловживання даними негативно впливає на демократичні процеси в усьому світі.

ДОСВІД СКЛЯНОЇ КІМНАТИ

Що таке приватні дані в епоху, коли інформація про нас аж ніяк не є приватною? Наші веб-сайти, додатки, соціальні мережі та «розумні» пристрої живляться тим самим, що приносить мільярди ІТ-компаніям, — даними. І не просто даними, а нашими даними. У 2030 році у світі буде близько 125 мільярдів інтернет-пристроїв — по 14 на кожну людину. Це чимало розумних зубних щіток. Чи зроблять нові технології наше життя більш продуктивним, здоровим і безпечним?
«Досвід скляної кімнати» показує компанії та механізми, які сполучують Інтернет речей і стоять за технологіями, котрі ми використовуємо щодня. Пограйте у «Фейк чи реальність» і перевірте, як добре ви розумієтеся на розумних пристроях. Дізнайтеся більше про те, що насправді відбувається по той бік екрану в «інтернеті, якого ви не бачите». Візьміть безкоштовний «Набір для детоксикації даних» — наш простий посібник із конфіденційності цифрових даних. Він розповість вам, як за 8 днів без великих зусиль повернути собі контроль над своїм життям в інтернеті, не кажучи вже про «розумні» пристрої.
«Досвід скляної кімнати» експонується по всьому світу. На сайті www. theglassroom.org можна дізнатися, де відбуваються інші події, та приєднатися до глобальної дискусії про дані та конфіденційність

Еміліо Ваварелла – художник, який у своїй роботі поєднує міждисциплінарну мистецьку практику із теоретичними дослідженнями, зосереджуючись на вивченні відносин між людьми і технологіями. Наразі він працює над здобуттям PhD у галузі кінознавства, візуальних студій та критичної медіапрактики у Гарвардському університеті. Його роботи були представлені у Національному музеї мистецтв ХХІ століття в Римі, музеї “KANAL – Centre Pompidou” в Брюсселі, Музеї сучасного мистецтва в Болоньї, Галереї фотографів у Лондоні, а також Національному музеї образотворчих мистецтв у Сантьяґо.

КІНО ТВАРИН

«Кіно тварин» — це фільм, що складається із відеофрагментів, знятих на камеру тваринами. Ці камери були викрадені тваринами, які діяли на власний розсуд. Із цих відеоматеріалів, завантажених із YouTube з 2012 по 2017 роки, було змонтовано «Кіно тварин» як безперервне розгортання позалюдських способів буття. У цій роботі художник продовжує своє дослідження неантропоцентричних візуальних напружень: новий режим образів постає у взаємодії між ідеями сенсорного контакту, зустрічі і близькості, з одного боку, та присутністю немислимого, неназваного, непояснюваного і невирішуваного.

Філліп Ванґ – програміст, який живе у Сан-Франциско. Віднедавна він вивчає теорію і практичні застосування сучасного штучного інтелекту.  

THISPERSONDOESNOTEXIST

Сайт ThisPersonDoesNotExist («Цієї людини не існує») використовує специфічний алгоритм штучного інтелекту (генеративні змагальні мережі), який вміє розпізнавати образи в масиві зображень і створювати нові зображення, схожі на ті, які він розпізнав. Дана нейромережа пройшла навчання на прикладі 70 тисяч фотографій людських облич у базі даних Flickr. Алгоритм в основі цієї програми було розроблено компанією Nvidia і названо StyleGAN. Щоразу, коли ви заходите на сайт чи оновлюєте сторінку, штучний інтелект генерує нове людське обличчя з чистого аркуша. Інсталяція працює в реальному часі.

Група Кінотрон створює фільми як знаряддя прогресу в суспільстві, науці та технології. Посилаючись на однойменний колектив, заснований кінорежисером Феліксом Соболєвим на початку 1980-х, група Кінотрон працює на перетині наукового, експериментального та есеїстичного кіно. Практика групи Кінотрон розглядає співвідношення факту та вигадки.

ДАНІ — ЦЕ НОВИЙ ГАЗ

Цей фільм досліджує непередбачувані наслідки кібернетичної науки для глобальної політики та екології. У фільмі зіставлено сучасні та історичні проекти трансконтинентальної інфраструктури, щоб висвітлити взаємозалежності між «великими даними» та горючими корисними копалинами. Фільм засновано на знайденому матеріалі — від архівних записів київського Інституту кібернетики до біологічних досліджень дна Балтійського моря та будівництва сумнозвісного газопроводу «Норд Стрім». r zone.

Кейт Кроуфорд – дослідниця, науковиця й авторка численних текстів, яка понад десять років вивчає великі системи даних, комп’ютерне навчання та штучний інтелект. Співзасновниця і співкерівниця Інституту AI Now при Нью-Йоркському університеті, що досліджує соціальні аспекти штучного інтелекту. Працює науковою співробітницею і професоркою в Нью-Йоркському університеті, а також провідною дослідницею у Microsoft Research.

Владан Джолер – засновник Фундації SHARE та професор на факультеті нових медіа в Університеті міста Нові-Сад. Керівник дослідницької лабораторії SHARE Lab, яка займається вивченням технічних і соціальних аспектів алгоритмічної прозорості, експлуатації цифрової праці, невидимих інфраструктур, чорних ящиків та багатьох інших сучасних явищ на перетині технології і суспільства.

АНАТОМІЯ СИСТЕМИ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

«Анатомія системи штучного інтелекту» досліджуює структуру ресурсів, необхідних для створення системи Amazon Echo. Детальна діаграма показує три ключові екстрактивні процеси, що лежать в основі роботи системи штучного інтелекту: видобуток матеріальних ресурсів, людської праці та даних. На мапі та в есеї ці елементи візуалізуються в хронологічній перспективі — від народження до смерті одиниці Amazon Echo.
Набір засобів, необхідних для управління системою Amazon Echo, — це не лише багатошаровий комплекс технологій, що включає моделювання даних, фізичне обладнання, сервери та мережі. До цього комплексу входять також величезні обсяги капіталу, праці та природних ресурсів. Справжня вартість цих систем — соціальна, екологічна, політична — залишається в тіні. Сьогодні важко осягнути масштаб ресурсів, які йдуть на побудову систем штучного інтелекту, бо ця інформація вуалюється законами про інтелектуальну власність і затьмарюється логістичною складністю.

Володимир Кузнєцов (1976, Луцьк) вчився на кафедрі художнього текстилю у Львівській академії мистецтв. Співзасновник групи «Пряма лінія», Худради, Центру комунікацій та контексту (CCCK), а також мистецької групи Р.Е.П. (Революційний Експериментальний Простір). Був і продовжує бути залучений у різних самоорганізованих ініціативах та асамблеях, пов’язаних з Майданом. Учасник персональних і групових виставок в Україні та за кордоном. У своїй роботі Володимир Кузнєцов досліджує естетику повсякденних практик, а також присутність архаїки в сучасності. Він розглядає пам’ять як тип досвіду і генерує нові концепти через особисте і колективне знання. Живе і працює в Києві.

СПОГАДИ-1986

«Хлопці бігали в сусідні спустошені села, мародерствували. В особливій шані був знайдений самогон. Тоді чомусь вважалося, що алкоголь допомагає від радіації. Деякі навіть пили одеколон. Але при цьому їли яблука з тих сіл, збирали гриби і ягоди. Інформації взагалі було дуже мало. Адже радіації не видно і не чутно, тож усе було якось буденно та нудно...»
Відеоробота базується на аудіосвідченнях людей про перші дні після вибуху на Чорнобильській АЕС. У відео використані фрагменти з фільму «Ранок атомограду» (1976) та анімації «Моделювання атмосферної дисперсії цезію-137 по території Європи».

Олександр Купний (1960 р.н.) – фотограф і журналіст, який понад 30 років працював у сфері атомної енергетики, із них 20 років – на Чорнобильські АЕС. Зокрема, був ліквідатором наслідків Чорнобильської катастрофи, фотографом-журналістом інформаційної служби ЧАЕС, інструктором навчально-тренувального центру ЧАЕС на об’єкті «Укриття». Мав персональні фотовиставки у Києві, Москві та Брюсселі (Європарламент). Автор книги «Живі, доки нас пам’ятають» (2011), виданої до 25-річчя Чорнобильської катастрофи, та «Час – це ми» (2014), приуроченої до 50-річчя Білоярської АЕС у Росії.

УКРИТТЯ

Фотографії з серії «Укриття» зроблені у зруйнованому четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. На них зображені технологічні руїни, рештки механізмів і матеріалів атомного реактора. Всередині зруйнованого енергоблоку досі знаходиться радіоактивна маса застиглої лави, що витекла з шахти реактора після вибуху. Ця 11-тонна паливовмісна маса отримала назву «слонова нога» і досі є надзвичайно токсичною. На фото показані фрагменти «слонової ноги» і шматки застиглої паливної лави, яка поступово руйнується під дією часу.

Джон Рафман народився 1981 року в Монреалі (Канада). Вивчав філософію та літературу в Університеті Макґілла в Монреалі, а також здобув ступінь магістра мистецтв у Школі Чиказького художнього інституту. У своїх роботах досліджує вплив технологій на свідомість сучасної людини, залучаючи багатий словник віртуальних світів і створюючи поетичні наративи, які критично осмислюють сьогодення. Рафман мав низку персональних виставок, зокрема The Mental Traveller у Фундації Modena Arti Visive (2018), Dream Journal 16'–17' у галереї Sprueth Magers у Берліні (2017), I Have Ten Thousand Compound Eyes and Each is Named Suffering у Міському музеї Амстердама (2016), у галереї Westfälischer Kunstverein у Мюнстері (2016), Музеї сучасного мистецтва в Монреалі (2015) та галереї Zabludowicz Collection у Лондоні (2015).

ДЕВ’ЯТЬ ОЧЕЙ GOOGLE STREET VIEW, 2008–СЬОГОДНІ

У 2007 році компанія Google випустила армію гібридних електромобілів, на кожному з яких розміщувався штатив із дев’ятьма камерами, GPS-навігатор і лазерний далекомір. Кожні 10-20 метрів камери автоматично фіксували те, що потрапляло в їхні об’єктиви. Комп’ютерна програма зшивала фотографії для створення панорамних зображень. Для збереження анонімності обличчя людей та номерні знаки машин розмивались.
Сьогодні Google Maps дає доступ до панорамного зображення будь-якої вулиці, по якій проїхав такий автомобіль. Часто люди, які потрапляють у базу даних Google Street View, не лише толерують таку фотодокументацію, але й радіють їй. Технології онлайн-спостереження перестали сприйматися як небажане втручання у приватне життя, поступово стали «дружніми» і перетворилися на прийнятне видовище.
У 2008 році Джон Рафман почав колекціонувати скріншоти Google Street View. Ці колекції водночас прославляють і критикують сучасний світ. Митецькуратор кидає виклик імперіалістичним амбіціям компанії Google і ставить під сумнів її право одноосібно конструювати наше мислення і сприйняття.

Кірілл Савченков (*1987, Москва) працює з різними медіа, зокрема перформансом, інсталяцією і відео. З 2013 року викладає у Школі Родченка. У 2019 році був учасником виставки «Час, уперед!» (куратори Омар Холеф і Марія Крамар) у просторі V-A-C Zattere (Венеція). Брав участь у 12-й Бієнале у Кванджу, а також в основному і паралельному проектах 4-ї Уральської індустріальної бієнале. 2017 року відбулась його персональна виставка Office of Sensitive Activities / Applications Group за підтримки фонду V-A-C у Московському музеї сучасного мистецтва. У 2016 році реалізував проект «Музей скейтбордингу» в галереї Calvert22 (Лондон). Савченков став лауреатом премії «Інновація» в номінації «Нова генерація» і стипендіатом грантової програми підтримки художників Музею сучасного мистецтва «Гараж».

ЧАС НЕ ЧУЄ, АЛЕ ВІН ЧЕКАЄ НА НАС. ON THE NTH GROUND OF THE 6TH OCEAN: OCEAN-SENSING PRACTICES, 2019

Як ми розуміємо наслідки відносин між токсичним контентом і нашими емоціями? У перформансі «Час не чує, але він чекає на нас. On the nth Ground of the 6th Ocean: Ocean-Sensing Practices» Кірілл Савченков розглядає процес появи вікарної травми як наслідок використання селективного терору і поширення інформації про нього. Глибокий вплив досвіду свідків в океані даних соціальних і цифрових медіа якісно змінив роль розладу в повсякденності. Псевдоморфізм військового і цивільного залучив емоції як інструмент інформаційного нерегулярного конфлікту, в якому вже політика є продовженням війни, а не навпаки. Савченков звертається до розміщених у соціальних медіа текстів зі спогадами жертв катувань і свавілля виконавчої влади, а також до поеми Вільяма Тернера, що була розміщена поряд із його картиною «Невільницьке судно» (1840) і присвячена різанині на рабовласницькому кораблі «Зонґ» у 1781 році. Мовлення перформера у діалозі з маятником Фуко в бібліотеці КПІ — маркера, що демонструє обертання планети, — є актом свідчення минулого, але нескінченно згадуваного досвіду.

Алєксєй Таруц (1984 р.н.) – художник, який працює з різними медіа, здебільшого в жанрі перформансу, ситуативної практики та мультимедійних інсталяцій. Живе та працює у Москві. Після закінчення Московського державного інституту міжнародних відносин вивчав кінорежисуру на Вищих курсах сценаристів і режисерів, а потім теорію мистецтва нових медіа у Відкритій школі Манеж / МедіаАртЛаб. Ключова тема його мистецького дослідження – проблематизація поняття «події» як одиниці символічного обміну. Сфера зацікавлень Таруца також включає прояви ірраціонального, спричинені технологіями миттєвої репрезентації і розпорошення уваги, а також тип пам’яті, сформований нестійкими зв’язками. Мав персональні виставки в галереї Display (Берлін, 2019), у Музеї Вадіма Сідура (Москва, 2019), в Kunsteverein Stuttgart (2017) та ін.

ТУАМОТУ АКУ АКУ ХІВА ОА ОАНУ РАРАКУ ТОТУ МАТУА ТУАМОТА*, 2019

Речитатив «ТУАМОТУ АКУ АКУ ХІВА ОА ОАНУ РАРАКУ ТОТУ МАТУА ТУАМОТА» з’являється в одній із пісень пізньорадянської індастріалгрупи «Цыганята и Я с Ильича». Її текст розповідає про несподівану археологічну знахідку середньовічного лицаря на острові Пасхи і заяви про неї засобами центрального друку, що тонуть у хмарі сумніву.
Сумнів тут і зараз — це спазмолітичний агент. Він вибудовує символічну і псевдоісторичну дистанцію між сиреною сповіщення та її восковим проксі, а потім пропонує себе як провідника в ситуації технократичного модерування пам’яті і миттєвої комунікації, коли довіряти можливо лише стосункам, що прагнуть звести з розуму і стати примарними, подібно до застрягання палеонтологічної події в пастці матеріальної культури.
Щоранку о 8.00 сирена вмикається до відкриття бібліотеки. За цей час єдиними слухачами милозвучного співу сирени стають експонати бієнале, архів і матеріальність самої бібліотеки, а також присутні на цей момент співробітники. Будівля бібліотеки КПІ перекодовується в акустичний і психогеографічний об’єкт, стаючи водночас і джерелом надзвичайності, та інстанцією, що прагне її приховати.
*Google-переклад з мови маорі: ВИ ПОВИННІ ЗРОБИТИ СВОЇХ БАТЬКІВ

Хіто Штеєрль (1966 р.н.) – німецька кінорежисерка, художниця, письменниця та авторка документальної відеоесеїстики. Здобула ступінь докторки філософії в Академії образотворчих мистецтв у Відні. Зараз викладає мистецтво нових медіа у Берлінському університеті мистецтв, де співзаснувала Дослідницький центр проксі-політики. Головні сфери зацікавлень – медіа, технології та глобальне циркулювання образів. Її роботи досліджують багатогранність цифрового світу, мистецтва, капіталізму, а також вплив штучного інтелекту на суспільство. Штеєрль мала персональні виставки в Музеї сучасного мистецтва в Лос-Анджелесі, Національному музеї «Центр мистецтв королеви Софії» (Мадрид), галереї Artists Space (Нью-Йорк), Інституті сучасного мистецтва у Брісбені, Музеї ван Аббе (Ейндховен), Інституті сучасного мистецтва в Лондоні, галереї Künstlerhaus в Штуттґарті тощо.

ЯК НЕ БУТИ ПОБАЧЕНИМИ: БІСОВИЙ ДИДАКТИЧНИЙ ОСВІТНІЙ ФАЙЛ .MOV

Відеоробота художниці і критикині Хіто Штеєрль «Як не бути побаченими» пропонує п’ять уроків невидимості. Ці уроки вчать: 1) як зробити щось невидимим перед камерою; 2) як бути невидимою на видноті; 3) як стати невидимим, перетворившись на зображення; 4) як зробитися невидимим шляхом зникнення; 5) як стати невидимою, розчинившись у світі зображень.
Деякі з цих методів видаються неможливими. Як, наприклад, хтось на видноті може стати невидимим? Сама Штеєрль часто міркує над цим питанням. У своїх роботах вона критично досліджує виробництво, використання та циркуляцію зображень з середини ХХ століття до інформаційної доби. Спостерігаючи за численними зображеннями, які виникають і поширюються завдяки соціальним медіа і технологіям спостереження, а також за впливом цих технологій на наше життя, вона запитує: «Як люди зникають в епоху тотальної видимості? Чи можна сховатись у надлишку зображень? Чи можна стати зображенням?»
Відео «Як не бути побаченими» — це сатиричне переосмислення навчального фільму, в якому поєднуються реальні і віртуальні виконавці та сцени, що ілюструють стратегії невидимості у супроводі авторитетного закадрового голосу.

Сюзан Шупплі – швейцарсько-канадська художниця, яка живе і працює у Великій Британії. У своїх роботах вона досліджує речові докази, пов’язані з війнами, конфліктами й екологічними катастрофами. Її твори виставлялися в Європі, Азії, Канаді та США. Серед її останніх робіт – Learning from Ice (Бієнале в Торонто), Nature Represents Itself (SculptureCenter, Нью-Йорк), Trace Evidence (Bildmuseet, Умео) та Atmospheric Feedback Loops (проєкт вертикального кіно для Sonic Acts, Амстердам). Опублікувала низку текстів у медійному й політичному контексті, а також написала книгу Material Witness (2019). У 2016 році здобула премію Infinity Award від Міжнародного центру фотографії в номінації «Критичні тексти і дослідження». Шупплі – директорка Центру дослідницької архітектури при Ґолдсмітському коледжі в Лондоні, а також голова експертної ради дослідницької агенції Forensic Architecture.

УПОВІЛЬНЕНИЙ РОЗПАД

Підсвічені копії 20 передовиць газети «Правда» — з 26 квітня по 15 травня 1986 року — позначають 19-денний розрив між датою найбільшої ядерної аварії в історії, що сталась на Чорнобильській АЕС, та офіційним повідомленням про неї. В останній газеті наведено текст офіційного телезвернення голови держави Міхаіла Ґорбачова до радянських громадян, яке він зробив 14 травня. На відео радіоактивні хмари повільно рухаються і несуть загрозу далеко за межі зони лиха.